Як під виглядом "підтримки науки" добивають вищу школу

Автор: Максим Михайленко

Закон №3791-IX подають як “підтримку наукової роботи в закладах вищої освіти”. Насправді ж він закладає ще один механізм повзучого добивання кафедр і вищої школи.

Офіційно все звучить красиво: модернізація, Болонський процес, Угода про асоціацію з ЄС, залучення сильних практиків до викладання, боротьба з “імітацією науки”. Саме так це подавав парламент, коли ухвалював законопроєкт №9600, ініційований Сергієм Бабаком та групою депутатів. Офіційна логіка проста: якщо викладач реально займається наукою, він НПП; якщо не займається — нехай буде ПП. Для НПП закон вимагає не менше 30% науки і не більше 30% навчального навантаження. Для ПП — до 60% навчального навантаження. А далі уряд уже відкрито пояснює: це потрібно, зокрема, “для збереження робочих місць викладачів, які не виконують достатнього обсягу наукової роботи”, причому без додаткового фінансування.

Але головне “ударне питання” тут навіть не в тому, чому саме 30% і 60%. Головне питання значно простіше і значно жорсткіше: звідки взагалі взялася сама “геніальна” ідея ділити університетських викладачів на окремі породи — тих, хто нібито “достатньо науковий”, і тих, кого можна відправити в інший, полегшено-утилітарний розряд? Саме в цьому і є корінь ідіотизму всієї конструкції. Університет за самою своєю природою тримається на поєднанні викладання і науки. У вищій школі викладач і науковець у переважній більшості випадків — це не дві різні професії, а дві сторони однієї академічної функції. І коли закон намагається розрізати цю живу тканину адміністративним ножем, він б’є не по “неефективності”. Він б’є по самій природі університету.

Проблема в тому, що автори цієї конструкції, схоже, не розуміють ані специфіки університетського викладання, ані специфіки науки. Наука — не табель і не конвеєр. Її не можна чесно міряти відсотковою палкою “30% сюди, 60% туди”. Університетська наука часто йде ривками, довгими циклами, через студентські розробки, через лабораторну базу, через закриті прикладні та оборонні теми, які не лізуть у публікаційні графи. Але закон робить саме це: перетворює реальну складну академічну роботу на гру у формальні відсотки. І якщо твоя наука не влізла в правильну звітну графу, ти стаєш кандидатом на перехід у категорію з вищим викладацьким навантаженням.

Тобто мова вже не про окрему невдалу норму. Мова про світогляд. Про уявлення, ніби викладач у виші — це насамперед одиниця обліку, яку можна адміністративно розсортувати: цього в “наукові”, цього в “чисті викладачі”, цьому більше годин, цьому менше, цього ще можна рахувати людиною університету, а цього вже можна переводити в режим аудиторного конвеєра. І ось тут проглядається справжній сенс того, що відбувається. Це не підтримка науки і не підтримка освіти. Це черговий етап офіційного курсу на їхнє знецінення. Освіта дедалі більше трактується не як формування знань, школи й культури мислення, а як послуга з “відчитування годин”. Наука дедалі більше трактується не як творча і довгоциклічна діяльність, а як звітний показник, який або вліз у правильну графу, або не вліз.

Найцинічніше те, що жодного переконливого публічного обґрунтування, чому саме 30% і 60% є правильними межами, я в офіційних матеріалах не знайшов. Є політичні гасла. Є риторика про модернізацію. Є слова про “справжню науку”. Але немає чесної відповіді, чому саме ці цифри мають визначати долю викладача, кафедри і наукової школи. І ще менше є відповіді на головне: чому взагалі держава вирішила, що має право адміністративно розсікати університетського викладача на категорії залежно від того, як саме вона порахувала його творчу роботу.

І тепер найважливіше. Вища школа в Україні і без цього закону десятиліттями виживала в умовах хронічного недофінансування. Переважна більшість викладачів давно живе не на університетську зарплату. Багато хто працює на 0,75, 0,5, а то й 0,1 ставки — просто щоб не кинути кафедру. Реальна наука, робота зі студентами, гуртки, нові лабораторні, методички, обладнання, інженерні розробки — усе це часто тримається не на системі, а на ентузіазмі. І от у цю виснажену систему держава не несе ні гідних грошей, ні дебюрократизації, ні реального захисту науки. Натомість вона приносить новий сортувальний механізм: хто “дотягує” до 30%, а хто ні.

Тобто замість відповіді на реальні питання — як підняти оплату праці, як прибрати бюрократичні бар’єри для НДДКР, як підтримати кафедральні наукові школи, як визнати закриту оборонну науку, як зупинити втечу молодих кадрів, — нам підсовують нову паперову класифікацію. Це вже навіть не лікування симптомів. Це спроба бюрократично замаскувати хворобу, переклавши її наслідки на самих викладачів. І це, по суті, і є офіційний курс: не посилювати освіту і науку, а робити вигляд, що ними можна керувати через сортування людей по формальних критеріях.

Причинно-наслідковий ланцюг тут очевидний. Не визнається значна частина реальної науки — людина формально не набирає 30% — її легше штовхати в ПП — їй можна дати більше аудиторії — наука, дипломники, гуртки, розробки і методична робота стискаються ще більше — молоді в це не йдуть, досвідчені вигорають або йдуть — кафедра як школа починає помирати. Це не підтримка науки. Це створення нового правового інструмента для її витіснення.

Але тут є ще одна річ, яку треба назвати прямо. Поділ викладачів вищої школи на такі категорії — це не лише адміністративна помилка. Це ще й приниження самої ідеї університетського викладача. Бо в основі такого підходу лежить презумпція, що викладач — це не носій знання, школи, культури мислення й дослідницького досвіду, а функція, яку можна перекласифікувати залежно від показника в Excel. Сьогодні ти “достатньо науковий”, завтра ти “вже не дуже”, післязавтра тебе можна перевести в інший контур. Це мова не університету. Це мова канцелярії, яка уявила себе вищою за академічну реальність.

В умовах війни цей дефект стає ще небезпечнішим. Бо багато справді цінної роботи йде в закритих оборонних і військово-технічних напрямах, які не можна красиво показати в Scopus, WoS чи в черговому електронному звіті. Тобто закон б’є саме по тих, хто реально ще тримає живий зв’язок між університетом, інженерією, студентами і фронтом.

У підсумку ми маємо картину, де закон не просто недолугий у деталях. Він хибний у самій вихідній ідеї. Він виходить із того, що освіту і науку можна розвести по різних клітках, а викладача — розпиляти на категорії залежно від звітного відсотка. І ось саме ця вихідна ідея і є абсурдом. Бо університет не тримається на такому сортуванні. Університет тримається на переплетенні викладання, науки, наставництва, лабораторної культури, роботи зі студентами, передачі традиції і створення нового знання. Коли держава починає розрізати це по живому, вона не реформує систему. Вона її спрощує до рівня, на якому від університету лишається лише вивіска.

Суть проста. Цей закон не лікує вищу школу. Він намагається адміністративно впорядкувати її деградацію. А потім ще й назвати це “реформою” та “підтримкою науки”.

Якщо цю логіку не зупинити, то далі буде дуже просто: спочатку доб’ють кафедри, потім залишки наукових шкіл, а тоді виявиться, що ставити нові експерименти вже просто нема над ким.