Академічний ліцей - це одне. І зовсім інше - "дитина житиме не вдома"

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Академічний ліцей - це одне. І зовсім інше - «дитина житиме не вдома

Здається,  учора  Президент України В. Зеленський чітко визначив три важливих аспекти для реформування шкільної профільної освіти: дороги, автобуси, пансіони. 

До цього про дороги, автобуси, пансіони реформатори майже не говорили. Бо це розмови не «реформу мрії». Це – про її реальну ціну. Це про наслідки рішень, які не вписуються у рожеве майбутнє, що його малюють реформатори та штовхачі реформи. 

Концепція з красивими словами, розмови про «європейські стандарти» - все це супер. Можна писати і багато розповідати: красиво, інтригуючи і з вибриками.  А от коли постає питання, як до академічного ліцею довезти дитину за 30 км, а потім іще й покласти там її спати – це вже реальність. Дуже жорстока. 

І сьогодні про неї. 

Я десять років безпосередньо, і майже 11 років опосередковано, займався гуртожитками профтехучилищ: як директор, і як очільник обласного управління. Тому дуже добре знаю, що це таке. 

Один із моїх попередників на посаді директора профтехучилища втратив її через те, що в гуртожитку (пансіоні) відбулося масове зґвалтування неповнолітніх. Він не ґвалтував. Він не забезпечив «належний нагляд за роботою гуртожитку  і організацію виховного процесу».  Другий попередник - втратив посаду через те, що в гуртожитку було холодно і голодно. І знову ж таки: не забезпечив і не проконтролював.

Зауважте, що це було у системі профтехосвіти, де тоді існувало повне державне утримання учнів із практично необмеженим фінансуванням. 

Але ні фінансування, ні постачання в необхідних обсягах одягу, продуктів, меблів та іншого, не могли компенсувати того, що у моїй щоденній роботі гуртожиток займав не менше 60% часу. В основному – вночі. І не лише для мене. Всі заступники раз на тиждень  чергували упродовж доби в гуртожитку, щоб не сталося біди. Із гуртожитку розпочинався і ним же закінчувався робочий день майстрів виробничого навчання і класних керівників. 

Навчати прати шкарпетки та міняти білизну, чистии зуби і прибрати після себе в туалеті, підтримувати елементарний порядок в кімнаті – це пансіон.

Заміна і прання постільної білизни, особиста гігієна вихованців, їхнє харчування – це також пансіон.

Попередження протиправної поведінки, паління тютюну та вживання алкоголю – це також пансіон.

Організація дозвілля, психологічна підтримка, супровід у складних життєвих ситуація – це також пансіон. 

Боротьба із тим, що сьогодні називається булінгом, прогнозування та усунення конфліктних ситуацій різного рівня складності та загрози – це також пансіон.

Десятки дітей із діагнозом «енурез», різними хворобами психіки, приступами епілепсії та інших термінових і не дуже термінових больових станів – також пансіон. 

І заміна, навіть на короткий час, для підлітка тата і мами – також пансіон. 

А іще елементарне тепло взимку, гаряча і холодні вода, світло, робота каналізаційної системи…

Хейтери, прочитавши це, можуть сказати: то було колись. Так, було колись. Але і завтра, якщо до академічного ліцею доведеться довозити дитину за 30 км. рано чи пізно постане проблем, як покласти її спати, нагодувати, захистити і зберегти її життя. Чи готові директори тих ліцеїв, які вже зголосилися стати академічними, взяти на себе все, про що я написав вище. Ці проблеми були тоді, вони будуть і через рік, і через п’ять. 

Оцифрувати пансіон не вдасться.  

Між іншим, тоді на утримання гуртожитків виділялися державою шалені кошти. Ви щось про такі перспективні асигнування для пансіонів при майбутніх академічних ліцеях чули? Я – не чув. 

Тож не знаю чи уявляють собі сьогоднішні реформатори, що таке насправді пансіон, чи у  елементарні уявлення про нього, сформовані після перегляду кадрів із фільму «За двома зайцями» з перебуванням у пансіоні Проні Прокопівни. 

Можливо, ці уявлення  сформовані власним перебуванням реформаторів  у пансіонах при європейських закладах освіти. 

То відразу зазначу, що  Європі пансіони існують.

Але існують, не як  масова модель,  не як спосіб «організувати мережу»

не як дешеве рішення складної проблеми,  не як відповідь на проблему відстаней між школами.

Вони існують як нішова модель: у елітних  приватних школах або у спеціальних закладах (для окремих груп дітей). Тобто, у Європі пансіони -  не інструмент організації масової освіти, як хочуть зробити в Україні. 

Це або привілей, або соціальний виняток. 

І навіть там – це дуже дорога модель, окрема система з іншим бюджетом. Це – система догляду за дітьми усіма юридичними, етичними і безпековими наслідками

Хтось про все у нас сьогодні думає, затверджуючи перспективну мережу академічних ліцеїв. Думаю, що ніхто. Бо це складно, дорого і небезпечно. Це не вивіску з назвою закладу освіти змінити.

Іще про наші, не європейські, майбутні пансіони.

А як виглядатиме ніч у нашому ліцейному пансіоні під час повітряної тривоги? Перехід десятків напівсонних дітей у сховище? На кілька годин? І там їх покласти спати? 

Можливо, тоді варто одразу будувати два пансіони:

один  наземний, для звітів, інший -  підземний, для життя... 

То запитайте теперішніх директорів закладів професійної освіти, як вони вирішують цю проблему. Вони зможуть розповісти багато...

                                       ***

Я щиро радий, що Президент України почав розмову про дороги, автобуси і пансіони. Він зробив головне - повернув реформу в реальність.

А в реальності немає «європейських стандартів» на папері.

Є діти. Яким потрібно добратися до майбутнього академічного ліцею, подолавши гарну відстань.  Є ніч, коли потрібно буде спати не вдома. Є необхідність поїсти – не із маминих рук. Є потреба в  рідній людині, до якої можна  притулитися. І буде сувора відповідальність дорослих за наслідки. 

І коли думаєш про це - стає очевидним: академічний ліцей - це одне. А коли дитина житиме не вдома - це вже зовсім інше.  Бо йдеться не 18-річного випускника школи – майже студента, а про підлітка – іще фактично дитину.

P.S. Якщо хтось не знає чи забув. То нагадаю, що в радянській системі освіти у 60-х роках минулого століття при багатьох середніх школах існували пансіони. Тоді вони називалися гуртожитками. На робітничо-селянському слензі. А не на іноземному - пансійони. Існували вони недовго. Навіть тодішня держава не могла "потягнути" все те, про що я писав вище.