Джерело: Думки без меж
«ЦІНА ЗРУЧНОСТІ»
Останнім часом все частіше спостерігаю за одним цікавим феноменом. Назвемо його так: БУТИ ЗРУЧНИМ. У вчительському середовищі це поняття вже не виняток, а швидше — звичка.
Під час нещодавних візитів у декілька шкіл, де була нагода поспілкуватися з європейськими партнерами, пролунало запитання:
«Чим можемо допомогти ще? Що у вас болить?»
І це було не в одній школі. Відповіді були схожими одна на одну: «Усе добре, дякуємо. Ми справляємось. Нам нічого не потрібно.»
А далі був візит до молодіжної організації — там, навпаки, зовсім інша картина: «У нас замало техніки. Бракує меблів. Нам би тренінгів. Є ідеї, але немає фінансування.»
У підсумку — саме організація отримала додаткові можливості, а школи залишились із ввічливою вдячністю. Бо «все ж наче ок».
І найгірше — це не фрази. Це позиція.
Позиція вчителя як “зручної фігури”.
Зручно мовчить. Зручно погоджується. Зручно не створює проблем.
Я часто розмовляю з педагогами. І що мене щиро дивує — навіть ті, хто відкрито обурюється діями адміністрації чи системними перекосами, зупиняються, коли мова йде про дії.
«А чому не скористаєтесь правом автономії закладу?» — запитую.
У відповідь — або здивування, або: «Та це тільки на папері.»
Насправді ж у законодавстві визначено: директор — не одноосібний керівник, а частина колегіального управління. Він має право пропонувати рішення, але ключові дії мають ухвалюватись разом із колективом. І це має фіксуватись протоколами.
Але більшість педрад перетворились на збори з оголошенням наказів. Не обговорюють. Не голосують. І навіть не ставлять під сумнів.
Бо це «зручно». Бо «так простіше».
Але ця зручність — має ціну.
Пам’ятаю діалог із вчителькою, яка нарікала на несправедливість рішень адміністрації.
Запитав: «Чому не скажете про це напряму?»
І почув: «Я ж не ідеальна. Якщо почну щось говорити — ще й мене перевірятимуть. А навіщо воно мені?»
І знову — страх. Не перед відповідальністю. А перед реакцією.
А чи є у цьому світі ідеальні? Невже ніхто не робить помилок? Звідки така невпевненість у власних діях?
Цей страх паралізує не лише стосунки в колективі. Він просочується в інші сфери. Якось почув, як під час заповнення анонімної анкети вчителі питали в директора:
«А що нам тут краще написати?»
Тобто навіть в анонімному полі люди не відчувають свободи висловитись.
Не тому, що їм нічого сказати. А тому, що бояться наслідків. Хоч вони й вигадані.
Ще один вимір цієї зручності — втрата вчителем лідерської позиції перед учнями та батьками. Часто чую історії, коли батьки поводяться зверхньо, висувають претензії, а вчитель, замість твердої фахової позиції, намагається «викрутитись» і не загострювати.
Це відображається на всьому:
Учень за весь рік дистанційного навчання не вислав жодної письмової роботи, в онлайн вийшов кілька разів із закритою камерою — і отримує річну оцінку “7”.
Аргумент: «Важкий час. Хай будуть щасливі і дитина, і батьки. Менше проблем.»
Або ще гірше: керівництво просить не ставити низькі оцінки, щоб не вплинуло на рейтинг закладу.
Із прагнення бути зручним — знову відступ.
Але в очах дітей і батьків педагог у цей момент втрачає роль лідера. А відновити її — ой як складно.
Тут не про те, щоб бути різким. Тут про усвідомлення себе як сильного, здатного до рішень і відповідей.
Іноді простіше мовчати, не лізти, не виділятись. Але простіше — не завжди краще.
Страх, зручність, невпевненість — це не про «поганих вчителів». Це про систему, яка роками привчала «не виходити за межі».
Але зараз межі — інші. І права — інші.
Ось чому наразі у багатьох — непорозуміння з учнями.
Вчитель — не вільний, зручний, а сьогоднішнє покоління більше почало висловлювати свої думки.
Бо раніше все було просто: відкрийте зошити, підручники — і працюємо. І всі виконували. За винятком одиниць.
А зараз молодь — інша. Вони питають: «А навіщо це робити?»
І це вибиває зону комфорту вчителя.
А чому не запитати учня? Можливо, є альтернатива? Можна побудувати діалог — і все було б інакше.
Але й тут учитель скаже:
«А коли розмовляти, якщо є програма, тема, і нам сказали згори?»
І знову — межі. А не про діалог. І не про комфорт сторін.
І тоді ми потрапляємо в зачароване коло:
вчителі мовчать, бо бояться або звикли;
система не змінюється, бо не бачить запиту;
а молодь — нова, вільна, відкрита — не розуміє, чому той, хто має бути провідником, мовчить.
Тому й маємо розрив поколінь.
Учні більше не хочуть бути зручними.
А вчителі — не всі, але багато — ще не готові бути сміливими.
Так, є школи, де все інакше.
Де директор не боїться питати думку.
Де команда — справжня команда.
Де вчителі не бояться вести за собою.
Де дітей не бояться чути.
А батькам — не бояться пояснювати.
Але якщо такі приклади — виняток, а не правило, то чи не варто чесно подивитись на ситуацію?
Це текст не про всіх. Але про багатьох.
Це не засудження. Це — запрошення до чесної розмови.
Бо якщо ми хочемо іншої освіти — нам потрібен оновлений вчитель.
Не герой. Не робот. Не мученик.
А просто — вільна людина, яка вміє сказати: «Ні, мені так не підходить.»
Це — не істина. Це — лише один погляд.
Істина — між нами. У наших розмовах.
Можливо, і не буде однієї правильної відповіді.
Але точно має бути — своя.
Думки без меж — простір, де щирість не має кордонів.
Дякую, що читаєте. Дякую, що думаєте.
Коментарі
Додати коментар