Державний стандарт початкової освіти: уряду начхати на українських дітей

Автор: Інна Большакова

Ми вчимо дітей, а не біороботів, - так мав сказати уряд і змінити Державний стандарт і програму, але, мабуть, немає ні сили, ні мужності, ні, що важливо, совісті.

Ситуація, коли діти фізично й ментально виснажені за 2 роки ковіду та 4 роки війни, а Державний стандарт залишається незмінним з довоєнних часів (тільки точкове оновлення) - це криза адекватності системи.

Чому зміст не адаптували під реальні можливості дитини і чому уряд продовжує грати в «успішні реформи» на тлі освітньої катастрофи?

1. Бюрократичний «заручник» міжнародних грантів

Реформа НУШ була запущена під великі міжнародні зобов'язання та фінансування. Визнати, що стандарт 2018 року, який зараз точкового оновлений, абсолютно не працює в умовах війни — це означає визнати частковий провал реформи. Уряду простіше «підфарбувати фасад» (додати мінну безпеку та результати), ніж чесно сказати донорам і суспільству: «Наші діти не витягують цей обсяг, нам треба радикально скоротити програму».

Чиновникам важливо звітувати про «непохитність реформ», навіть якщо ці реформи існують лише на папері, а в укриттях діти просто не в змозі їх засвоїти. Це за рахунок дитячого здоровя.

2. Страх «освітнього дефолту»

Існує панічний страх, що якщо офіційно спростити програму (викинути складні теми з математики чи мови), українська освіта перестане бути конкурентоспроможною. «Ми не маємо права знижувати планку, бо наші діти в Європі мають виглядати гідно». Планка залишається високою, але діти її не перестрибують, а просто «врізаються» в неї, отримуючи хронічний стрес і відразу до навчання. Ми зберігаємо ілюзію якості ціною здоров'я дітей.

3. Ігнорування нейрофізіології стресу

Уряд розглядає навчання як завантаження файлів у комп'ютер: мовляв, неважливо, де сидить дитина — у підвалі чи за партою, файл (знання) має бути завантажений. Наука каже, що в стані хронічного стресу (сирени, вибухи, відсутність сну) префронтальна кора мозку, яка відповідає за навчання, вимикається. Стандарт розрахований на «мозок у спокої». Уряд ігнорує той факт, що 45 хвилин уроку у 2026 році когнітивно дорівнюють 6 годинам роботи у 2018-му.

4. УЧИТЕЛІ АДАПТУЮТЬ. А ЩО РОБИТЬ ДЕРЖАВА?

Рішення МОНу: залишити все як є. Держава переклала «адаптацію» на вчителя. Вчителю кажуть: «Ти ж професіонал, от і придумай, як за 15 хвилин між тривогами викласти те, на що треба пять годин і ще 10 для закріплення». Уже не кажу про розвиток функціональної грамотності. Хтось знає, що вчителі зараз роблять, щоб трохи навчити дитину читати, а онлайн? Це абсолютно цинічне делегування відповідальності. Досить робити з вчителя прислужника.

5. Оцінювання як імітація контролю

Ви адаптуйте, працюйте, а ми напишемо обсяг і перевіримо. Абсолютно цинічне ставлення до дітей і вчителів. Держава залишила собі функцію контролю (моніторинги, ДПА, НМТ), щоб тримати систему в кулаці. Ми тестуємо втомлених дітей за стандартами мирного часу, отримуємо погані результати, жахаємося «освітнім втратам», але нічого не робимо, щоб зменшити тиск.

Ми точно вчимо дітей під час війни?

Наразі система більше схожа на «обслуговування Стандарту», ніж на навчання дитини. Ми тішимо власні  реформаторські амбіції, бо на папері в нас "європейська освіта", а по факту Що?

А за фактом — виснажені діти, які вчаться фрагментарно, і вигорілі вчителі, які намагаються "впихнути невпихуване".

Не брешіть собі і людям, визнайте, що потрібна  "освітня детоксикація":

Скорочення змісту програм на 30–40% (залишити тільки базу).

Спрощення системи оцінювання. 

Пріоритет психоемоційного стану над академічними успіхами. 

Бо спочатку чекали, коли закінчиться ковід, тепер чекаємо, коли війна, а потім чекатимемо поки буде повоєнний час. І цей стандарт зараз не можна виконати, а потім він стане морально застарівшим. 

Зараз не з освітніми втратами потрібно боротися, а не множити нові. Дайте вчителям і дітям час, який потрібен для засвоєння базових знань і вироблення необхідних навичок у складних умовах, а не в тихому мирному житті. 

P.S. Найбільша афера в освіті - переконувати суспільство, що цей Державний стандарт можна реалізувати і в мирний час, а в час війни навіть теретично ні.