Гроші (не)ходять за вчителем

Автор: Віктор Громовий, український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу "Освітня політика"

Шановні колеги, поки ви читаєте цей текст, можливо, за вами вже йдуть гроші😂. А, може, вже, біжать, аж перечіпаються. Але це не точно.

На вашу думку, гроші мають ...

ходити за мною

ходити зі мною

Щоб переглянути статистику — проголосуйте.

Наше Міністерство освіти та науки України щойно оголосило, що  восени презентує оновлену систему підвищення кваліфікації педагогів. Воно має намір нарешті втілили у життя принцип фінансування "гроші ходять за вчителем".  Про це під час брифінгу розповіла заступниця міністра освіти та науки України Надія Кузьмичова.

"Ці гроші не мають "ходити за мною" — вони повинні "ходити зі мною". Визначте суму на одного вчителя і перерахуйте її безпосередньо на його рахунок (або передайте фізично в руки).

Тоді вчитель сам — під власну відповідальність — вирішуватиме, чи пройти справді цікаві курси, чи придбати книгу, чи поїхати до музею тощо". — Леся Хлипавка

Нагадаю, що про запровадження принципу «гроші ходять за вчителем» розмови йдуть ще з далеких 90-х.

Здавалося б, що може бути простішим, ніж дати вчителеві ваучер на підвищення кваліфікації і хай і вчиться де хоче.

Я особисто робив розрахунок суми такого ваучера з обласного бюджету, коли був головою депутатської комісії обласної ради (2006—10 роки). Брав бюджет нашого інституту післядипломної освіти, ділив на кількість вчителів і множив на п'ять (тоді було раз на 5 років курси). Виходило майже 500 дол. на одного вчителя.

Уявіть собі ситуацію, щоб вчитель міг ними сам розпоряджатись. Віднести в якийсь інститут післядипломної освіти, який запропонує щось того варте, чи використати якось по-іншому(купити професійну літературу, оплатити якийсь семінар-практикум тощо). Це б змусило наші інститути післядипломної освіти конкурувати між собою, боротися за ці кошти... Зокрема, посилюючи «клієнтоорієнтованість» та створюючи умови для вчителя. Наприклад, нарешті б привели в порядок гуртожиток для вчителів у тому ж Львові.

Що тут почалось, як тільки я висловив цю ідею! Починаючи з обґрунтування неможливості це зробити (бо для цього треба змінити Бюджетний кодекс!) і закінчуючи звинуваченням, що я хочу зруйнувати наш славний інститут. Бо хто ж до нас поїде?!

Цю ж ідею брались реалізувати і НУШ-реформатори, але… заплутались у трьох соснах.

Спробуємо розібратись.

"Вони мутять воду, щоб здавалося, ніби там глибина". — Фрідріх Ніцше, німецький філософ

По-перше,

зараз чорт ногу зламає у термінології, яку використовують «агенти змін». Наприклад, знову чую серед "стратегічних фокусів" щось кажуть про "перепідготовку" вчителів. До цього ексміністерка Лілія Гриневич полюбляла декларувати: «Найбільший виклик — перепідготовка вчителів».

Але… читаю в Законі "Про освіту" (Стаття 18. Освіта дорослих, п. 6), що післядипломна освіта включає: «перепідготовку — освіту дорослих, спрямовану на професійне навчання з метою оволодіння іншою (іншими) професією (професіями);

підвищення кваліфікації — набуття особою нових та/або вдосконалення раніше набутих компетентностей у межах професійної діяльності або галузі знань».

Тобто за цим законом «перепідготовка» є освітою дорослих, яка спрямована «на професійне навчання з метою оволодіння іншою (іншими) професією (професіями)».

Ми ж не ставимо на меті вчителів школи зробити, наприклад, соціальними працівниками чи поліцейськими. Ми хочемо забезпечити їхнє професійне зростання(підвищення кваліфікації). Тобто використання терміну «перепідготовка вчителів» в контексті НУШ є абсолютно недоречним. В англомовній літературі те, що вони мають на увазі називають TER(Teacher Education Refresh) з такими формами роботи як «Teacher refresher courses» та «Teacher Education Refresh (TER) Programme».

Раніше у нас для позначення «рефрешу» використовувався термін «удосконалення вчителів» від якого ми відмовились(нинішні ОІПП раніше називались обласними інститутами удосконалення вчителів). На мій погляд, це зроблено правильно, бо вчитель не трактор, щоб його «удосконалювати», а от «освіжати» знання завжди доречно.

Професійний розвиток вчителів (в англомовній літературі пишуть The Professional Development of Teachers) — це все, що йде їм на користь, починаючи з самоосвіти, спілкування з колегами(кажуть, що найкращий професійний розвиток – це вчитель в коридорі»), різних активностей, які зокрема організовують центри професійного розвитку педагогічних працівників, професійні візити тощо.

Відразу ж зазначу, що не все, у чому вчитель часто добровільно-примусово бере участь реально сприяє його професійному розвиткові. Багато чого, навпаки, відволікає.

Підвищення кваліфікації вчителів може здійснюватися або у «закладах освіти, що мають ліцензію на підвищення кваліфікації або провадять освітню діяльність за акредитованою освітньою програмою», або «в інших суб’єктів освітньої діяльності, фізичних та юридичних осіб». У другому випадку «результати підвищення кваліфікації педагогічного (науково-педагогічного) працівника у таких суб’єктів визнаються окремим рішенням педагогічної (вченої) ради».

Поки незрозуміло, на що саме прийдуть гроші за вчителем. Якщо на професійний розвиток, то ми матимемо можливість витрачати їх на що завгодно, наприклад, на придбання книг для самоосвіти.

Якщо на підвищення кваліфікації, то лише на ті форми навчання за участь у яких видається сертифікат.

Тож, треба розібратися з термінологією і уникати термінологічної плутанини, з тим, щоб мати чітке розуміння того, що зараз взялися зробити. Без такого розуміння буде "не тільки в голові сумбур, а й у справах дурня" і ми лише заTERоизуємо вчителів без відчутного результату.

По-друге,

треба розібратись хто за що у нас відповідає.

Згідно з "Порядком підвищення кваліфікації педагогічних працівників", який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. № 800 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/800-2019-%D0%BF#n18   «підвищення кваліфікації педагогічних та науково-педагогічних працівників закладів освіти і установ забезпечується їх засновниками» (див. пункт 1). 

Пункт 33 визначає, що це має відбуватись «за рахунок коштів, передбачених у кошторисах закладів освіти». Утім, в попередньому пункті 32 вказано, що «джерелами фінансування підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників є кошти державного, місцевих бюджетів, кошти фізичних та/або юридичних осіб, інші власні надходження закладу освіти та/або його засновника, інші джерела, не заборонені законодавством».

Тобто МОН може подбати про те, щоб кошти на підвищення кваліфікації були і в державному бюджеті.

Але… далі читаємо пункт 3, в якому сказано, що «метою підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників є їх професійний розвиток відповідно до державної політики у галузі освіти та забезпечення якості освіти».

До речі, у нас діє Закон "Про професійний розвиток працівників" в якому це поняття по суті ототожнюється з формальним і неформальним професійним навчання працівників (чинний, поточна редакція від 27.12.2019).

Там метою державної політики у сфері професійного розвитку заявлено «сприяння роботодавцю в ефективному використанні праці та забезпеченні досягнення належного професійного рівня працівниками».

Тож, відповідає роботодавець (засновник закладу освіти), але і в державному бюджеті можуть бути передбачені кошти «для сприяння».

По-третє,

має утвердитись розуміння того, що професійний розвиток — це безперервний процес, а не разова подія. І майже все в цьому процесі є неформальним і невидимим...

Акцент у програмі підготовки вчителів має бути на тому, щоб надати їм можливість набути здатності до самонавчання та самостійного мислення. Особливу цінність у процесі професійного розвитку має професійна співпраця.

Надія на відродження шкільної освіти перш за все пов’язана з професійним та особистісним зростанням вчителя, які неможливі без задоволення його первинних потреб.

Тобто, згідно з ієрархією потреб Абрахама Маслоу, спочатку має відбутись підвищення зарплати вчителя до обумовлених Законом «Про освіту» розмірів. Тільки це актуалізує потреби вищого порядку у самореалізації та професійному розвиткові.

Уже зараз вчителі слушно зауважують: якщо на підвищення зарплати коштів немає і вчителі тікають світ за очі зі школи, за ким йтимуть гроші?!

По-четверте, 

ні про яке планування професійного розвитку вчителя зверху і мова не може йти в демократичній системі освіти. Планувати свій професійний розвиток можу лише я сам, а система може мене підтримати (якщо гроші на професійний розвиток підуть за вчителем, у мене з’явиться вільний час тощо).

Це не просто гра слів, це інша філософія: або свобода професійного розвитку або радянська система планування мого розвитку.

Тож треба навчитись поважати ПРОФЕСІЙНУ свободу працівників закладів освіти! І шукати способи, шляхи, норми як це зробити на практиці.

Забезпечення свободи професійного розвитку шляхом створення ефективної моделі підтримки професійного зростання, яка б стимулювати професійний розвиток вчителя, допомагала здолати мотиваційну кризу тощо.

Найкращий професійний розвиток — це відчепитися від вчителя і надати йому час для самостійної роботи над собою.

Щоб змусити марнувати свій час і енергію на очевидну дурню, потрібна система тотального контролю, агресивне середовище навколо школи та вчителя, напрацьована звичка робити «шо скажуть»…

Саме заради цього під акомпанемент демагогічних мантр «Учителі – важливі!» у них дбайливо плекають навчену безпорадність та зберігають мізерну винагороду, яка зводить їхні потреби до необхідного Системі мінімуму.

В освітній сфері планове господарство понад усе. Ще автори не знають, що вони зможуть видати у 2026 році, а наша вчителька на Закарпатті має запланувати прочитання ще не написаного.

Система освіти повинна забезпечити вільний час, мотивацію і ресурси, але основна ініціатива має бути за самим вчителем.

«Повноцінно підготовлений учитель (директор школи) — дорогий учитель (директор школи): у його навчання треба вкласти чималі кошти, а вже на роботі йому потрібно забезпечити належний суспільний статус і відповідні соціальні гарантії, що коштує ще більше, ніж навчання» — ОТ ЯК ЦЮ ДУМКУ ДОНЕСТИ ДО ГРОМАДСЬКОЇ СВІДОМОТІ?

У мій професійний розвиток вклали десятки тисяч доларів (ієн, шекелів, крон, євро, злотих...) American Councils, JICA, MASHAV, SIDA, DEEP, МФВ та інші організації. Тому я тепер такий "сильно вумний" експерт і консультант "на мільйон".

Моя ж рідна держава не вклала по суті НІЧОГО! Останній раз був на курсах у місцевому ЛІМПОПО рівно один день. Вів себе чемно, але ставив забагато "дурних запитань". Тому в кінці дня мене запитав заступник директора "А вам є шо робити ці два тижня в гімназії?!". Звісно, є. Тож мене попросили не ходити на ці курси, щоб я "не смущав" лекторів. Посвідчення самі передали в гімназію через два тижня...

По-п’яте, 

треба нарешті чітко визначитись що є ознакою успішного професійного розвитку.

Звісно, єдиним критерієм може бути лише  набута педагогічна майстерність, яку вчитель демонструє на уроці чи в процесі позаурочної роботи з учнями.

Тому не можна вимірювати професійний розвиток у зафіксованих сертифікатами годинах перебування на семінарах(вебінарах, хакатонах тощо) чи за суб’єктивною оцінкою задоволеності від участі у фестивалях чи едкемпах (було бомбезно, мегакруто, атмосферно, ресурсно тощо).

Ну не може бути основною метою професійного розвитку участь у агентозмінських масовках.

Ще жодного разу не отримав підтвердження того, що завсідники мегакрутих і бомбезних дійств, продемонстрували на практиці набуту там педагогічну майстерність.

Ще раз повторюсь: професійний розвиток не вимірюється в годинах та кількості таких папірців, які зібрані на модних тусовках.

Лише аналізуючи практичну роботу вчителя та враховуючи думку професійної спільноти, будь-який нормальний директор школи та завуч робить висновок:

1. Ось це вчитель професійно розвивається.

2. Цей вчитель зупинився у своєму професійному розвитку("спочиває на лаврах", вигорів, допрацьовує до пенсії тощо).

3. А цей професійно деградує і лише прикриває цей сумний факт сертифікатиками.

По-шосте,

на мій погляд, зараз доцільно було б зосередитись в процесі професійного розвитку не на спробах нав’язувати вчителям якісь інновації, а на тому,  як розучитись (learn to unlearn) старим вчительським практикам. Тобто сконцентруватись на середній ланці ось цього коловороту: навчитись, розучитись і перенавчатись (learn, unlearn and relearn).

Бо опанувати нові педагогічні технології(і напрацьовувати нові компетенції теж)  не так важко, як відмовитись від старих уявлень про «правильного» вчителя. Ломка стереотипів, розрив шаблонів, подолання зашореності та розширення горизонтів, - це оте unlearn.

Як це зробити?! Наприклад, на Заході дуже поширений так званий Teacher Centered Coaching, який ставить вчителів в центр процесу, починаючи з їхніх роздумів і закінчуючи власними планами дій для свого професійного зростання.

Коучингова підтримка вчителя базується на припущені:  коли вчителям дають час поміркувати над наявною практикою, вони здатні критично поглянути свою роботу, а потім внести потрібні зміни. Тож, головне завдання коучингу — це сприяння рефлексивному мисленню. Найкращий коучинг — це те, що ти дізнаєшся про себе, коли в процесі рефлексії розпаковуєш та опрацьовуєш свої думки, емоції…

Іронія нашої «системи» професійного розвитку полягає в тому, що в ній, як правило, тренерами (фасилітаторами тощо) стають люди, які чкурнули зі школи. Бо… втомились там, зокрема, й від таких речей як професійний розвиток.

Зараз ці люди пропонують модні «інновації», але найпопулярніші педагогічні технології та ініціативи, попри їхню «розкрутку», як правило, не мають доказів ефективності.

Іронія професійного розвитку полягає в тому, що за нього часто беруться люди які:

1. Чкурнули зі школи, бо їм набридло займатись своїм професійним розвитком.

2. Самі не змогли впоратися з роботою вчителя(директора школи).

3. Не хочуть «працювати за копійки в школі».

4. Пропонують "актуальні" та "популярні" теми, просто відволікаючи практиків від роботи, відбираючи дорогоцінний час і цим руйнуючи їхній професійний розвиток.

5. Просто люблять чути звук власного голосу.

6. Так довго не були в класі, що тепер мають ідеї, як це зробити краще.

7. Переконані що знають краще за практиків як вчити дітей, не розуміючи, що кожен вчитель навчає в унікальній ситуації.

8. Просто з року в рік повторюють одне і те ж саме! Знову і знову.

9. Усе вище перелічене.

Ваш варіант?

Є ще і по-сьоме, і по-восьме і по-дев’яте…

Тому Міністерство освіти та науки України, яке живе за принципом "Треба щось робити", має дуже ретельно зважити увесь комплекс цих питань з тим, щоб знову в черговий раз не відбулась профанація прогресивної ідеї: «гроші ходять за вчителем».