Кілька слів про сурогат і дешевий популізм

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Стрічка освітянських новин у FB вщерть заповнена… учительськими танцями. Під час святкування «останніх дзвінків». Наголошу: не танцюючими від щастя учнями (хоч і учнівські танці заслуговують на окремий коментар); не танці вчителів із учнями, як символ спільності; а саме – танці вчителів. 

У більшості випадків дуже далекі від того, щоб їх називати «красивими» чи «професійними». 

Або, як написав пересічний читач у своєму коментарі до мого допису про подібні танці вчителів одного з академічних ліцеїв на Київщині: «Як у совковому колгоспі часів гнилого гнилого срср. Коли голові колгоспу потрібно було показати, що в селі є художня самодіяльність і він усім танцюючим і співаючим трудівникам ферм і ланів пообіцяв дописати три трудодні, щоб показали усім «кузькину мать». 

Жорстоко? Так! Чи справедливо? Не можу сказати, що абсолютно справедливо, але доля правди у такому твердженні є. 

А тепер тезисно.

1. Чи можуть вчителі танцювати перед учнями і батьками? 

Безумовно, що можуть. Але якщо йде мова про справжню майстерність. Коли танець у виконанні вчителів засвідчує їхній високий рівень естетичного смаку та виконавської майстерності.  І не лише виконавської. Такий танець   буде також одним із проявів педагогічної майстерності вчителя, яку можна лише вітати.

2. Для чого вчителі на подібних святах раптово вирішили виступити в ролі «сюрпризу», танцюючи перед учнями і батьками. 

Не думаю, що багатьом педагогам дуже хочеться танцювати лише, як пише один із коментаторів, щоб «потрясти тілесами» чи продемонструвати оголену вчительську ногу перед публікою, виконуючи якесь «па».

Бачу два пояснення цього феномену.

Перше.

Елементарний адміністративний примус. 

Дуже часто, шукаючи «ізюминку» для заходу, виникає ініціатива шкільного начальства: давайте затанцюємо. Бо ж для звіту у соцмережах та перед начальством потрібна «фішка», «модна картинка».  Мовляв, «подивіться, яка у нас креативна школа, ми в тренді!» (ось він, сурогат і популізм). А для Тік-Току – то взагалі безцінний матеріал. Щоб тисячі переглядів і чмоки-чмоки. 

Чи варте все це того, щоб багато педагогів ламали власну гідність? 

Друге. 

Спроба багатьох керівників закладів освіти і педагогів завоювати  дешевий авторитет, стати «своїми для  молоді на їхньому полі. 

Але замість поваги це часто викликає у підлітків лише глузування за спиною, бо діти дуже тонко відчувають фальш і несмак. Варто лише прочитати їхні коментарі «про тілеса» у їхніх чатах. 

Між іншим, мені постійно надсилають скріншоти подібних листувань, але соромлюся виносити їх на загал. 

Тобто, дуже часто глузування, а не повага стають справжньою ціною такого «авторитету».

Третє.

Багато педагогів зайшли у професійний тупик. Діти змінилися. Канони педагогічної науки, яким вчителів навчали колись, не встигають змінюватися. Бажання оволодівати новими достатньо складними сучасними методиками психолого-педагогічного впливу на  молодь у багатьох вчителів немає. Цифровізація суттєво підірвала авторитет вчителя, як носія знань. 

Оскільки багато вчителів не знають, як достукатися до дитини через знання (бо цифровізація справді змінила правила гри), він намагається «достукатися через хайп». Але це фальшивий ключ, який не відмикає серце дитини, а лише створює коротку ілюзію зв'язку.

3. Батьки аплодують за танці вчителям, але гроші масово несуть до репетиторів. 

І це жахливий парадокс. Який свідчить про те, що подібні танці - це димова завіса, яка прикриває неспроможність багатьох закладів освіти  дати головне – знання. 

Подивіться на репетиторів. Вони не танцюють перед дітьми. Ні в прямому, ні в переносному сенсі цього слова. Вони не влаштовують флешмобів, не трясуть тілом на лінійках задля дешевого хайпу і не займаються дитиноугодництвом. 

Вони просто сідають поруч із дитиною і важко, системно працюють на результат. Вони дають знання, за якими батьки чомусь ідуть повз «нову» та «креативну» школу до звичайного, часто «старого», але професійного предметника.

Тобто, виходить, що ми аплодуємо вчителям за те, що вони вміють трясти тілом, але платимо шалені гроші стороннім людям за те, що школа мала б робити за замовчуванням - за знання.

4. Учительські танці – це складові одного і того ж сценарію.

Назва цього сценарію – дитиноугодництво, яке заполонило нашу школу. 

Ми переплутали увагу до дитини (дитиноцентризм) із бажанням їй догодити. Включаючи й зміну шкільної парадигми із «школа – острів знань», на школа – місце розваг і суцільного комфорту без особливої праці»

Справжня педагогіка - це виклик, це виховання волі та розуму. А коли вчитель стає в один ряд із блогерами, намагаючись перетанцювати стрічку соцмереж, він програє. Бо освіта - це не шоу.

 Дитиноугодництво засліплює, створюючи ілюзію гармонії, де насправді панує інтелектуальна пустка. Іще раз: ми аплодуємо вчителю-аніматору, але платимо репетитору-наставнику. 

5. Міф про «нового вчителя»

Нам з усіх трибун посилено розповідають про масштабну трансформацію освіти, про профілізацію, як майже завершений процес, урешті – про те, що в Україні вже сформований «новий вчитель» - креативний, мобільний, адаптований до змін.

Що ж, якщо оцінювати «нового вчителя» за критерієм готовності влаштувати шоу та завіруситися в TikTok ,  то реформа, безумовно, вдалася. Тут дійсно ми попереду всієї планети.

Але якщо цей «новий вчитель» такий ефективний, то чому найсвіжіші результати моніторингу знань учнів базової школи із математики та української мови, аж ніяк не ефектні, а без репетиторів успішне складання НМТ практично стає неможливим. 

Щось я не в захопленні від такого «нового вчительства». Як і від того, що бажаючих стати «новими вчителями» в Україні обмаль. Не хоче молодь ставати вчителем. І чи не такі танці  (у прямому і переносному розумінні) є однією із причин подібної біди? 

Замість епілогу.

Коли вчитель робить щось талановито, зі смаком, коли це виступ, що демонструє високу внутрішню культуру та артистизм - це викликає захоплення. Це теж прояв професійної майстерності, який зближує з учнями через повагу до таланту.

Ст може наша школа за девʼять чи одинадцять років навчання так і не виховала у випускника компетенцію   відрізняти  сурогат від справжнього? А як тоді мантра про «всебічний розвиток особистості?» 

Так, грань між мистецтвом і дешевим популізмом - дуже тонка. І коли замість естетики нам пропонують банальне, незграбне трясіння тілом під низькосортну музику просто «щоб було весело» , і щоб «стати такими, як вони»  - це вже не творчість. Це сурогат. Це спроба задобрити публіку дешевою анімацією.

Як колись голова колгоспу задобряв районне начальство виступом художньої самодіяльності із ферм та ланів. Дарма, що на фермах скот - по вуха у гною, а на ланах - бурʼяни. Але пісні і пляски - то самий цимус.