Про ідіотизм із 32 клітинок, який добиває українського вчителя

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Наприкінці цього, як і минулого  навчального року, українська школа вже майже традиційно занурюється в анабіоз. 

І це - не приємна втома від виконаної роботи, а колективний психоз, спровокований черговим шедевром чиновницької думки - оцінюванням за «групами результатів». Коли жива, виснажена війною та блекаутами, вчителька сідає перед монітором і бачить таблицю на 32 параметри, які вона має заповнити для кожного (!) учня, у неї залишається лише дві емоції: тихе відчайдушне безсилля і глуха, праведна лють.

Люди, які це придумали і зобов’язали виконувати, вочевидь, вважають себе архітекторами «освітнього прориву». 

Насправді вони - звичайні ліквідатори залишків здорового глузду в школі.

Давайте називати речі своїми іменами: ми маємо справу з агресивним бюрократичним карго-культом. Десь на міжнародних симпозіумах, під каву з круасанами за грантові кошти, наше чиновництво чи «агенти змін» почули  красиві слова про «критеріальний підхід» та «компетентнісне оцінювання». 

Ідея чудова: оцінювати не просто зазубрений текст, а вміння мислити. Але в українських реаліях ця європейська сукня перетворилася на засмальцьовану фуфайку радянського зразка. Замість гнучкої системи вчителю спустили згори нове прокрустове ложе, куди треба силоміць заштовхати живу дитину, порубавши її інтелект на 32 шматочки.

Що ми маємо в сухому залишку цієї «реформи»?

По-перше, тотальне знецінення вчителя як професіонала. Педагога, який має відчувати дитину, бачити її ріст і запалювати інтерес, перетворили на низькооплачуваного оператора баз даних. Замість того, щоб думати про урок, учитель  вираховує середнє арифметичне за вигаданими чиновниками індексами в Excel. Це не цифровізація. Це цифрове рабство.

По-друге, абсолютна фікція і малювання оцінок. Хтось серйозно вірить, що в класі з 30 учнів, де уроки перериваються повітряними тривогами, вчитель фізично здатний відстежити 32 окремі параметри для кожної дитини? Держава сама змушує вчителя брехати — «висмоктувати з пальця» і малювати ці бали, аби просто закрити звітність і не отримати на горіхи від завуча. Ми вчимо дітей академічної доброчесності, одночасно вимагаючи від педагогів тотальної імітації.

По-третє, повна сліпота батьків. Жоден притомний батько чи мати, отримавши свідоцтво досягнень із зашифрованими «групами результатів 1, 2, 3», не розуміє, що відбувається з його дитиною. Батькам потрібна чесна відповідь: дитина вміє логічно мислити? Вона знає мову? Вона орієнтується в історії? Натомість їм видають китайську грамоту, написану мовою псевдонаукових методичок.

Найстрашніше те, що ця паперова лавина остаточно ховає за собою головне завдання сучасної української школи. Сьогодні ми маємо гартувати громадянина, патріота і захисника, здатного тримати удар у часи історичних випробувань. 

Натомість міністерські кабінети вирощують «успішного користувача таблиць», а від учителя вимагають ідеального заповнення папірців. Нація бореться за виживання, а освітні чиновники граються в бісер, вираховуючи косинуси вчительського терпіння.

Діагноз, чиновницького дебілізму, який ставлять вчителі тим, хто це спустив згори - жорсткий, але чесний. Це крик людей, яких притисли до стіни абсурдом. І доки реформи в цій країні писатимуть теоретики, які бачили сучасний клас лише на картинках презентацій, українська освіта впевнено йтиме на дно. Не через брак грошей, а через катастрофічний, хронічний дефіцит здорового глузду нагорі

Наше учительство - дуже толерантні люди. Але уявляю скільки і яких матюків вони висловлювали і висловлюють на адресу тих, хто придумав оцінювання за ГР і дав наказ це робити. Дарма, що технологія оцінювання - це сфера академічної свободи вчителя. Але вчителя в Україні від свавілля чиновників захистити нікому. 

Тому і НЕ дивно, що наприкінці навчального року в кожній області кілька сотень вчительських вакансій. За умови суттєвого скорочення кількості учнів. Далі буде гірше.