Про освіту у рожевих окулярах і з мармеладним присмаком

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Написати це есе я планував давно. Але його появу на світ суттєво прискорили реакції читачів на два моїх останніх дописи.

Перший матеріал - про парадокс сучасного вчителя, який однією рукою аплодує гламурним освітнім фестивалям, а іншою рахує мізерні відпускні - викликав очікувану бурю в соцмережах. «Герой» сюжету миттєво впізнав себе у висловлених метафорах і вибухнув емоційним дописом. Хоч у своєму тексті я його прізвища не називав і жодних посилань на першоджерело не давав. Але, перефразуючи відому українську приказку, шапка загорілася так, що дим пішов на всю стрічку.

Відразу зазначу: ця істерична реакція мені не цікава сама по собі. Я на подібні «перли» давно і зовсім не реагую, навіть не читаю. Проте вона є симптомом серйозної хвороби системи освіти, про яку власне і йдеться в цьому дописі.

Під іншим моїм есе - про нову державну цифрову платформу «Вектор», яка покликана взяти під повний тотальний облік кожен крок педагога,  один дуже відомий і досвідчений колега залишив коментар, від якого стає моторошно через його абсолютну правдивість: «Нас просто заганяють у цифрове стійло, щоб ми не мали ні часу, ні сил підвести голову».

Ці дві реакції - істерика «героя» глянцевого фестивалю та гіркий діагноз мудрого практика - насправді є двома сторонами однієї медалі.

Вони демонструють, як філігранно й успішно керівництво освітньої галузі навчилося виконувати своє головне завдання. І завдання це, на превеликий жаль, полягає не стільки у реформуванні школи, як у системній стерилізації та каналізації вчительського незадоволення існуючим станом справ..

Коли система неспроможна вирішити фундаментальні, екзистенційні проблеми, зокрема - катастрофічний дефіцит кадрів, принизливі зарплати, провали НУШ у якості знань учнів та багато інших, - вона запускає два паралельних механізми: карнавал та бюрократичний зашморг.

Тепер про них трішки детальніше. 

Механізм перший: Неоновий карнавал для «обраних»

Чому «герой» мого попереднього допису так бурхливо зреагував на нього? Бо я замахнувся на святе - на ілюзію  успішності, якою його так щедро годує педагогів освітянське начальство усіх рівнів.

Фестивалі, флешмоби, презентації, дашборди, мажорні світлини, стратегічні сесії, форуми з яскравим неоновим світлом, мармеладні заяви керівників галузі у соцмережах, пустослів’я навколо освітніх проблем публічних осіб – замість жорстких дискусій про реальні освітні проблеми, які бачать тисячі вчителів і керівників шкіл.

На цих заходах панує абсолютна стерильність. Там виступає спеціально вирощений пул так званих «експертів», або прикормлених учителів, які розмовляють модними англіцизмами, співають дифірамби, діляться мізерним досвідом, успішність якого є не дуже переконливою,  й безкінечно дякують за «лідерство».

Там немає місця для вчителя чи директора школи, який ставить незручні запитання. Гостра дискусія замінена ритуальним схваленням. 

І частина освітян охоче купується на цю картинку: значно приємніше відчувати себе частиною «прогресивного діджитал-руху» на красивому форумі, ніж визнати, що ти - знекровлений виконавець у системі, яка котиться вниз. Цей карнавал діє як місцева анестезія - біль не зникає, але на якийсь час ти про нього забуваєш. Більше того – багато вчителів починають підтанцьовувати: і у прямому, і у переносному розумінні цього слова. 

Механізм другий: Цифрове сліпе підкорення

Для тих, на кого неоновий глянець не діє, у кого досі болить і хто готовий обурюватися, система приготувала інший, значно жорсткіший запобіжник - ті самі платформи «Вектор», «Мрія», оцінювання за ГР та тонни аналогічного цифрового мотлоху.

Чому українські вчителі не бунтують, коли їхні зарплати фактично заморожені, а вимоги зростають щодня? Не тому, що вони всім задоволені. А тому, що вони фізично й емоційно виснажені.

Система геніально каналізує будь-яку протестну енергію в безглузду паперову та цифрову рутину. Коли людина змушена під час вимкнень світла заповнювати нескінченні електронні форми, проходити примусові верифікації, реєструвати кожен свій крок і писати звіти про звіти - у неї не залишається ні часу, ні сил на протест. Весь пар іде в гудок щоденного виживання. Людина, яка думає лише про те, як встигнути закрити всі «галочки» в системі до дедлайну, фізично не здатна підняти голову й організувати спротив. Це ідеальний інструмент упокорення.

Якщо ж хтось усе-таки знаходить у собі сили кричати про абсурдність того, що відбувається, управлінська машина вмикає свій улюблений щит - газлайтинг. Будь-яка фахова, притомна критика миттєво маркується як «токсичність», «неконструктивність» або «ретроградство». Вчителю м'яко, але впевнено навіюють думку: «Якщо ви скаржитеся — ви просто не встигаєте за реформою. Ви не професіонал». Людей змушують мовчати через штучно сформоване почуття провини та меншовартості.

Ми бачимо класичний карго-культ реформ. Нам продовжують показувати глянцеві цифри про «успішно завершені сесії НМТ» (де за лаштунками залишаються технічні збої та хитра чиновницька схема шкалювання результатів) і розповідати про «діджиталізацію». Проте за цим красивим фасадом ховається гірка правда: гострі проблеми ніхто не вирішує - їх просто забалакують, стерилізують і лакують.

І поки вчительська спільнота дозволятиме заганяти себе в цифрові стійла платформ та аплодуватиме на гламурних фестивалях-презентаціях власному не дуже заможному життю, міністерство укупі з різними ГОшками, Офісами реформ та місцевими управлінськими конторами й надалі звітуватиме про «успіхи», використовуючи довготерпіння звичайного вчителя як безкоштовний амортизатор для системи, що тримається на чесному слові.

І тут я продовжу цитувати коментар відомого педагога, який згадав на початку цього есе: «Все правильно. Основна мета - взяти під контроль, під облік, зареєструвати, відстежувати, нав'язувати, переконувати... 

Д. Орвелл з його «1984» — геніальний пророк. Тоталітарна система. Найдраматичніше, що частина молодої генерації освітян все це підтримує на «УРА!!!». Вівці. Стадо «освічених» баранів, які не усвідомлюють ні наслідків, ні того, що цілеспрямовано перетворюють себе в біомасу».

Можна поділяти чи не поділяти категоричність висновків автора коментаря. Можна і його, і мене звинувачувати у ретроградстві чи звести всю розмову до банального «конфліктну поколінь». Це сучасні освітянські керманичі різних рівнів та багато молодих педагогів навчилися робити дуже добре. 

Але ні, панове. Це не війна «старого» з «новим». Це не конфлікт віку. Це конфлікт між професійною педагогічною гідністю і професіоналізмом та рожевими окулярами і надуманим мармеладним смаком освітянського існування.

Замість епілогу.

Щойно у стрічці Фейсбуку зʼявився допис Міністра освіти про завершення цьогорічної основної сесії НМТ. Черговий дуже мармеладний текст про «затребуваність української вищої освіти», «працюючу систему» та «успішні показники», за якими традиційно сховали гіркоту цьогорічного НМТ. Адже ми нічого не прочитали в уьому тексті  про: технічні збої;  відсутність апеляцій; психометричну обґрунтованість результатів; справедливість шкалювання; незалежну експертизу тестів, причини потужної суспільної критики цьогорічного НМТ. Натомість - "у нас майже все добре". 

Від надміру мармеладу в звітах, яскравості презентацій та помпезності фестивалів  реальна освіта не стає солодшою. Вона просто непомітно руйнується під акомпанемент гучних оплесків