Що спільного між чемоданом без ручки і конкурсом «Учитель року?»

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

За кілька днів до Дня працівника освіти МОН зробило «подарунок» українському вчительству, оголосивши черговий конкурс «Учитель року».

Чиновницько-методичний мурашник почав ворушитися: є пожива. І понеслося по усім закладам: давайте вчителів на конкурс.

Пʼять років тому я написав невелике есе на цю тему. Сьогодні перечитав його і бачу, що можна повторно публікувати без особливих змін. Що і роблю

«І знову - привіт із минулого, а іншими словами - із срср…

Це я про Всеукраїнський конкурс «Учитель року». Який хоч і називається всеукраїнським, але бере початок із 1989 року. Саме тоді всесоюзна «Учітєльськая газєта» опублікувала проект положення про цей конкурс.

Про нього у правлячих освітянських колах говорили задовго до цієї публікації, піднімалося це питання на одному із Всесоюзних учительських зʼїздів…

Але партійні бонзи дозвіл не давали. Однією з версій, чому партійне начальство було проти є та, що подібний конкурс із 1952 року проводився у США. А брати приклад із США у той час було шкідливо та аполітично...

Перший Всесоюзний учительський конкурс все-таки був проведений у 1990 р. Бо настала тодішня «перебудова»….

Після проголошення нашоі Незалежності про цей конкурс трішки забули й повернулися до його проведення аж у 1996 р. Мабуть, цікаво було б прочитати спогади про ту подію Віктор Мисан, який був одним із чотирьох його переможців…

За період із 1996 до 2022 року в Україні було визначено близько 115 переможців цього конкурсу. За великим рахунком, ці педагоги мали б стати золотим фондом української освіти, людьми, досвід роботи яких мав би вивчатися та поширюватися…

Так, як то є у США, Великобританії чи Австраліі, де переможці конкурсу - найбільш знані, поважні та авторитетні освітяни, з думкою яких рахуються, яким дають можливість їздити країною з лекціями та доповідями, бути активними учасниками прийняття важливих управлінських рішень в галузі освіти…

Але то там, але не у нас...

І коли я кілька років підряд запитував хороших учителів чому вони не хочуть брати участь в конкурсі, відповідь була одна: «А для чого?»

Тим більше, коли цей державний конкурс із кожним роком усе більше й більше стає схожим на конкурс усіляких місс.

На жаль, за багато років свого існування конкурс перестав розвиватися, а шаленими темпами переходить в стан регресу, за яким неминуче настане його кінець. Щоб цього не сталося, не потрібно щороку продовжувати його агонію.

Більше того, абсолютно не впевнений у тому, що Україні потрібний новий конкурс. Вважаю, що змагатися у професійній майстерності вчитель не може, хоча б і тому, що результати його праці побачити «тут» і «зараз» - не можна. Можна побачити лише шоу чи хайп.

Робити якісь висновки про кращих чи гірших, спостерігаючи ща шоу, - абсурд і радянщина.

Але, якщо вважати, що такий конкурс потрібний, то маємо проводити його без залишків радянщини та хайпу… І без участі та впливу на його проведення державних органів управління освітою, які мають турбуватися не стільки про конкурс, як про те, щоб всі українські вчителі були гідні стати переможцями подібного конкурсу…

P.S. Десь читав інформацію, що одна із переможниць такого конкурсу якогось року кинула вчителювання в Україні й поїхала на заробітки в Європу. Не вчителювати і не з лекціями про свій досвід. А мити, прати, прибирати чи збирати тамтешній урожай…»

Повторю, що цей текст був написаний пʼять років тому. Сьогодні спробував знайти бодай одну причину, через яку щось із цього есе можна викреслити. Не знайшов.

Бо подивімося на нинішню конструкцію. МОН оголосило умови «Учителя року — 2027»⁠. Знову два тури, знову державна організаційна вертикаль, знову набір конкурсних випробувань: «Методичний експромт», «Методичний практикум», «Письмова робота», «Тестування», «Урок». Причому МОН прямо пише, що за допомогою цих випробувань має намір виявити предметно-методичну, психолого-педагогічну, комунікативну, цифрову, оцінювально-аналітичну, проєктувальну, рефлексивну та інноваційну компетентності вчителя.

І тут моє старе запитання стає навіть гострішим: «А чи можна в такий спосіб визначити кращого вчителя? Та іще і в сьогоднішніх умовах, коли вчитель не може нормально провести урок..?

Замість епілогу.

Із появою оголошення про черговий конкурс «Учитель року» укотре переконався, що МОН і реалії освітнього життя - як дві паралельні прямі, які ніколи не можуть перетнутися.

Минуло понад тридцять років від першого українського «Учителя року». За цей час держава визначила сотні переможців і лауреатів.

Що держава, в особі МОН, зробила з цим величезним педагогічним капіталом?

Де ці люди сьогодні в освітній політиці? Де їхній досвід? Де їхній вплив на підготовку вчителя, зміст освіти, рішення Міністерства?

Якщо після завершення чергового конкурсу переможцю вручили диплом, його сфотографували, привітали - і наступного року почали шукати нового «Учителя року», то, можливо, проблема вже не в процедурі конкурсу.

Проблема в тому, що ніхто не може відповісти на питання - для чого державі взагалі потрібен «Учитель року»?

Памʼятаєте приказку про чемодан без ручки, який і нести тяжко, і кинути жаль. Навіть, якщо той чемодан - старий радянський із фанери,, обтягнутої клейонкою. Отак і з цим конкурсом.

І найголовніше.

Моя особиста думка така. Після минулого навчального року і початку теперішнього -,кожен учитель України заслуговує на звання «Учитель року». Конкурс пройшли всі.