Освітня система поводиться так, ніби зараз час розвитку

Освітня система поводиться так, ніби зараз час розвитку.

Тоді як для людей усередині системи - це час постійного перевантаження.

─────────────────────

Сьогодні в освіті багато руху.

Система живе в режимі постійної активності й демонстрації результату. І це зрозуміло - будь-яка структура має показувати, що вона працює.

Але весь цей рух завжди має одну точку приземлення.

І цією точкою знову і знову стає вчитель.

Саме він приймає на себе всі нові експерименти, ідеї, корекції, вимоги й уточнення, додаткові ролі. Саме він має «адаптувати», «реалізувати» - незалежно від обставин, стану і ресурсу. Наче цей ресурс нескінченний.

А хто востаннє просто сів і запитав учителя, як він узагалі зараз?

Не як фахівець.

Не як виконавець.

А як людина.

Бо вчитель зараз - це не тільки уроки й плани.

Це постійне життя в напрузі.

Це ночі з вибухами й ранки з уроками.

Це постійна тривога за рідних на фронті.

Це укриття, відповідальність за дітей, швидкі рішення в небезпечних умовах.

Це нескінченні оновлення журналів, критерії, формати, вимоги, які раніше просто не існували.

І водночас - очікування, що він буде емоційно стабільним, включеним, креативним, мотивуючим. 

Наче це ресурс без дна.

У природі є дуже простий механізм.

Коли настають важкі часи, рослина не цвіте.

Вона не експериментує.

Не нарощує нові пагони.

Вона переходить у режим збереження, щоб вижити.

Сьогодні в Україні ми живемо саме в такому періоді - важкому, напруженому, тривалому. Коли енергія йде не на розвиток, а на те, щоб триматися. І в такі часи будь-яка система, яка працює з людьми, мала б це враховувати.

Можна і потрібно говорити про зарплати - це важливо.

Але гроші не повертають сон.

Не знімають тривогу.

Не компенсують постійне психоемоційне навантаження.

Кожна нова «цікавинка» сьогодні сприймається не як можливість, а як ще один тягар. Не тому, що вчителі проти розвитку. А тому, що розвиток вимагає ресурсу. 

А ресурс - на межі.

Можливо, зараз не час бігти швидше.

Можливо, зараз час утримати рівновагу.

Не ускладнювати.

Не додавати.

А просто дати можливість навчати.

Бо коли настане період безпеки й відновлення, освіта обов’язково все зможе надолужити. Вона вміє це робити.

Але якщо зараз зламати тих, хто тримає її щодня, відновлювати буде просто нікого.

Про це рідко говорять уголос.

Але це щодня звучить у вчительських розмовах, між рядків, у втомлених очах.

І, можливо, найвідповідальніше рішення в такий час - це не ще один крок уперед, а вчасна пауза.