Про мавпування, яке стало традицією і… великою бідою для освіти

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Раніше був переконаний, що найбільш прихильними до мавпування є українські освітні чиновники. Майже всі. 

Як тільки поїхали в інші світи і щось там побачили в освітній практиці, то відразу намагаються те притягнути в Україну, обізвати «реформою» і починати впроваджувати. А швидше – примушують впроваджувати інших.

Але читаючи численні коментарі до мого есе про перспективи перетворення відбору до майбутніх академічних ліцеїв у селекцію дев’ятикласників, свою точку зору трішки змінюю.

Мавпування – це не лише про освітнє чиновництво. Але і про велику кількість пересічних українців. У яких мавпування в крові. Роблю такий висновок, читаючи коментарі типу: «Давайте зробимо так, у Німеччині, Швеції чи Великобританії. Там діти майже з пелюшок знають, куди вони будуть йти після закінчення навчання у базовій школі: у вищу освіту чи у робітничу професію».  

Схаменіться, панове. 

Те, про що ви пишете, - це не європейська практика. Це її спрощена і дуже зручна для пояснень версія.

Як і все, що нам розповідають про європейський чи інший світовий досвід, намагаючись його перетягнути в Україну. Як екзотичну африканську пальму. Лише забуваючи при цьому, що посадивши цю пальму в український грунт, навряд чи діждетеся урожаю. Бо інший грунт та інший клімат, ніж той, де вона виросла. Й садівники інші…

Ми останні двадцять років в українській освіті намагаємося саджати такі пальми замість того, щоб розбудовувати власну національну українську школу. Забувши Шевченківський заповіт: «І чужому научайтеся, і свого не цупрайтеся».

Приклади? Та їх тьма.

Компетентності впроваджуємо,  а силу знань, чим завжди славилася наша освіта, втрачаємо, Хоча без глибоких знань жодні компетентності набути не можна.

Гарна європейська ідея дитиноцентризму у нас швиденько перетворилася на дитиноугодництво. Коли вчитель уже не веде за собою, а змушений годити  учню і яжемам, підлаштовуючись  під їхні очікування і настрої.

Перетворення вчителя на «надавача освітніх послуг» добило те, на чому завжди трималася школа – на авторитеті вчителя. На надавачах послуг школа триматися не буде. І це вже очевидно. 

Запроваджуємо STEM-освіту у ситуації,  коли значна частина учнів елементарно не знає математики. Щоправда, знаходимо просте рішення:

робимо вигляд, що затягуємо  STEM у вивчення іноземних мов чи мистецтва. Можливо, хоч там він «запрацює».

Урешті, «академічні ліцеї» - також мавпування. Ліцеї, ніколи не були органічною частиною української освітньої традиції.  Цю роль виконували гімназії. Але гімназії в Україні, образно кажучи, «розстріляли» тричі. Останній раз, коли  гімназіями назвали всі заклади неповної середньої освіти. 

Подібних прикладів – незчисленна кількість. 

Наслідком мавпування є те,  більше двадцяти років ми збираємо українську освіту, як LEGO із елементів зарубіжних освітніх систем. Але біда в тому, що ці елементи, на відміну від справжнього конструктора, аж ніяк не з’єднуються між собою. Бо вони із різних його варіацій.  Що аж ніяк не заважає чиновництву  наполегливо тулити їх  до купи. 

Глибоко переконаний, що саме мавпування, а не розбудова Національної української школи,  зумовило той стан, в якому наша шкільна освіта зараз є. І цей жалюгідний стан жодними розмовамии про європейські стандарти чи європейські підходи приховати неможливо. Як неможливо приховати срам фіговим листком. 

У Європі, як і у світі, кожна держава має національну систему освіту. Не «нову», не «таку, як десь», а власну національну. Яка формувалася, зважаючи на власний досвід творення освітніх систем, враховуючи ментальність, національні, історичні, культурні корені. А не як результат механічного копіювання (мавпування) чужого.

А тепер кілька слів про доцільність мавпування  європейських практик формування освітніх траєкторій для дітей, які закінчили навчання у базовій школі. За тією самою зручною формулою, які мавпувальники люблять повторювати на кожному кроці: «У Європі все чітко -  або підготовка до університету, або професійна освіта».

Звучить красиво. І дуже переконливо. Але знову - це лише спрощена картинка.

Бо за цією «чіткістю» стоїть те, про що у нас вперто не говорять.

По-перше. 

У більшості європейських країн такий вибір після базової школи не є остаточним. Дитина може передумати. Може змінити шлях. Може прийти до університету іншим способом  пізніше. Там не ставлять крапку у 15 років. Обрання профілю там не означає відірваність від сім’ї на тривалий час. А якщо така відірваність і неминуча – то умови в яких дитина  перебуває поза сім’єю, будуть справжнім пансіоном, а не нашою «общагою», у якій все спільне. Включаючи один спільний унітаз на поверх

По-друге. Українська і європейські системи професійної освіти  – це далеко не тотожні системи. Професійна освіта там - це не запасний варіант. Це нормальний, зрозумілий і соціально прийнятний шлях. Його не соромляться. Його примітивно не рекламують. Йти у заклади професійної освіти не примушують, ставлячи перед дилемою: або туди, або сюди.  Його обирають із розумінням та відповідальністю.

У нас профтехосвіта десятиліттями формувалася та існувала, як Попелюшка в системі освіти. Її невдалий шлюб за примусом із системою народної освіти привів до фатальних наслідків, включаючи масове розграбування бази профтехосвіти упродовж останніх десятиліть, яке практично знищило її можливості бути сучасною і потрібною. І навряд, що за рік, який залишився до повного впровадження профільної школи, всі заклади професійної освіти стануть іншими. 

Не менш важливо і те, «європейська модель» там працює, бо роботодавець стоїть у черзі за випускником професійного коледжу. А у нас, за невеликим виключенням,  - диплом часто є лише перепусткою на ринок некваліфікованої праці. 

І найголовніше. У масовій свідомості, на жаль, заклади профтехосвіти залишилися «бурсою», як їх називали упродовж десятиліть. А ті окремі коледжі, які нам зараз показують з усміхненими хлопцями і дівчатами в одностроях та на фоні яскраво пофарбованих стін чи нового обладнання, сприймаються як елемент примітивної агітації. І цей примітивізм просто вбиває мотивацію. Бо всі розуміють, що це вітрина. 

Іще про одне. Показуючи  гарну картинку, ніхто не розповідає про мізерну зарплату майстра виробничого навчання, який є головною особою у професійній підготовці учня. А ця зарплата така, що для справжнього майстра вона аж ніяк не приваблива. І це є дуже прикрою реальністю сьогоднішньої системи професійної освіти. Між іншим, для багатьох батьків це також важливий чинник у визначенні майбутнього своєї дитини: якщо вчитися професії - то у майстра. А де його знайти на таку зарплату? 

Тому, перш ніж визначати долю дев’ятикласників,  спробуйте переконати  їхніх батьків, що  «бурси» вже немає. Що професійна освіта – не другорядна. Що – це не тупик. Особливо, коли директори новоявлених академічних ліцеїв, не соромлячись повторюють, як мантру: «Не будеш гарно вчитися – твоя дорога у ПТУ».

Якби освітні керманичі різних років думали профтехосвіту європейського зразка, то вона б уже у нас була. Я дуже добре знаю можливості цієї системи та здатність боротися за себе. Але, як кажуть у народі: «один у полі – не воїн». 

По-третє. Ефективний розподіл там працює і тому, що перед цим є сильна базова школа. Де дитина справді вчилася. А не приходила розважитися, пообідати, зустрітися з друзями, побулити вчителя. І  результати освітньої діяльності школи визначаються там не кількістю переможців олімпіад, МАН чи статусом батьків, а освітнім прогресом вихованців. Який дає об’єктивні підстави для висновків про вибір освітньої траєкторії. 

У нас освітній прогрес вихованців школи вивчається і аналізується? Я про освітній прогрес УСІХ  учнів, а не лише переможців олімпіад. Ви про таке десь чули? Я – ні! Та і хто робитиме такий аналіз і висновки? За якими методиками і технологіями? І чи зможуть ці висновки стати основою для прийняття рішення батьками чи власне учнями? Не зможуть. 

Бо школі і вчителям в Україні перестали вірити. У Європі школі і вчителю вірять. І тому, коли в тамтешній школі радять куди краще йти дитині після завершення навчання в ній,  пораду слухають. Бо знають, що вона об’єктивна. А не така, як наші шкільні оцінки...

По-четверте. Європейські країни будували свої системи десятиліттями.

Під свою економіку. Під свій ринок праці. Під своє суспільство. 

Ми ж вкотре намагаємося зробити як у когось. І якомога швидше. За рік чи за два. Щось десь запозичити і перенести сюди. А потім дивитися, що із того буде.

То чи  не час нам, панове,  перестати займатися мавпуванням і гратися в LEGO, а   почати будувати Національну українську школу? Бо мавпування ще ніколи не створювало систем. Воно лише маскує їхню відсутність.

А іще мрію про той час, коли щось запозичувати з освітньої практики будуть приїжджати в Україну. Тисячами делегацій. Або запрошувати наших освітніх фахівців допомагати розбудовувати освітні системи десь там. Як, між іншим, було колись.  Мабуть, не дочекаюся.