Те, що тихо руйнує вчителя

Майже кожен учитель сьогодні скаже: важко, складно, не хочеться.

Так, ми всі розуміємо: зарплата, бюрократія, реформи - це вже навіть не тема для дискусій.

Але є щось інше. 

Те, що тихо роз’їдає зсередини, непомітно роблячи нас байдужими до того, що колись любили.

ВІДСУТНОСТІ ГІДНОСТІ у системі

Не поваги - гідності.

Коли до вчителя ставляться не як до професіонала, а як до виконавця, який «повинен».

Коли його слово нічого не вирішує.

Коли змушують підписувати те, з чим він не згоден.

Коли будь-який «заступник» може дозволити собі говорити з ним тоном контролера.

Це не про гроші - це про втрату самоповаги.

І вчитель, який відчув, що його гідність нічого не важить, довго не тримається.

Навіть якщо любить дітей.

ВІДСУТНІСТЬ ДОВІРИ й людяності в колективі 

Школа часто стає місцем, де всі насторожі.

Коли немає довіри - школа перетворюється на місце виживання.

І тоді навіть найсвітліші люди вигорають - не від дітей, а від холодної атмосфери, де не можна бути собою.

Є школи, де заступник боїться директора - це система.

Є школи, де директор боїться заступника - це політика.

А є школи, де обидва забули про дітей - і це трагедія.

Є школи, де адміністрації наче й нема - і кожен сам собі диригент, лідер, суддя.

Там править не професійність, а вплив псевдолідерів колективу.

І є школи, де, здавалося б, усе гаразд: розумна адміністрація, здоровий клімат.

Але варто з’явитися кільком «вічно незадоволеним» - і замість команди маємо болотце, у якому тоне ентузіазм.

ВІДСУТНІСТЬ СЕНСУ 

Коли ти не розумієш, навіщо все це.

Коли зміни сипляться зверху - без пояснень, без логіки, без живого зв’язку з реальністю класу.

Коли бачиш, як дитину вчать «для галочки», як звіт важливіший за урок, а папери - за життя.

І в якийсь момент просто перестаєш відчувати, що твоє місце тут щось змінює.

Ти проводиш уроки, пишеш плани, робиш звіти, але все частіше ловиш себе на думці: твоя праця не має відгуку.

Ти говориш - а тебе не чують.

Пропонуєш - а тебе зупиняють.

І поступово всередині згасає те, заради чого колись горіло серце.

Читаєш коментарі вчителів під подібними текстами - ті самі слова: «так, правда», «все вірно», «але ніхто не почує».

Шкода, мовляв, що нас не чують, що змін не буде.

І від того ще гостріше відчуваєш, як у професії осідає зневіра.

Учитель не тікає з професії - він просто втомлюється бути невидимим.

І коли вже не болить - тоді й страшно.

Бо байдужість - це не захист, це капітуляція.

І все ж хочеться запитати вас, колеги.

Що саме сьогодні забирає у вас сили?

Не формально, не для звіту - по-справжньому.

Може, саме з цього і почнеться правда, якої в освіті нам усім так не вистачає.