Українська освіта на роздоріжжі: чому учні не хочуть повертатися

Автор: Оксана Вжешневська, перша заступниця голови Хмельницької ОДА, в.о. доцента кафедри публічного управління Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова

Війна змусила мільйони українців шукати притулку за кордоном. Але якщо дорослі мріють про повернення додому після перемоги, їхні діти часто мають зовсім інші плани. Причина не в кращих умовах життя на Заході: головна проблема – це досвід навчання в європейських, канадських чи американських школах, який кардинально відрізняється від того, що діти знали в Україні.

Як допомогти учням впоратися зі стресом під час війни

Як заступник голови Хмельницької ОДА, відповідальна за освітню галузь у Хмельницькій області, та як викладач Хмельницького університету управління та права ім. Л. Юзькова, я мало не щодня стикаюся з викликами нашої освітньої системи. І вимушена констатувати: вже зараз ми маємо братися до кардинальних змін у освіті – як, власне, у системі, так і в підходах до неї.

Діагностика кризи: що не так з українською школою

• Бюрократія, що вбиває освіту

Під час роботи я проводжу сотні розмов з учителями різних шкіл області. Говоримо і про зарплати, і про бюрократію, про переповнені класи і професійне вигорання, про конфлікти з батьками і втрату сенсу професії. І поступово склалася чітка картина системних проблем, які руйнують українську освіту зсередини, на думку освітян.

Сьогоднішня українська школа перетворилася на «паперову фабрику», де головним завданням вчителя є «виробництво» різноманітних звітів замість навчання. Педагог проводить до 40% робочого часу за оформленням документів: планів уроків у декількох варіантах, звітів про успішність, аналітичних довідок тощо.

Електронний журнал, що мав спростити життя, перетворився на додатковий тягар. Учителі вимушені дублювати інформацію в різних системах, адже кожен рівень управління вимагає власні форми звітності. Тож замість інструменту, що допомагає в роботі, ми отримали ще один механізм контролю.

Порівняйте це з досвідом чеських шкіл, де електронні журнали запровадили ще 20 років тому як зручний спосіб комунікації між школою та батьками. Там учитель витрачає щонайбільше 15-20 хвилин на день задля внесення оцінок і домашніх завдань. Гарний приклад справжньої автоматизації.

• Деформація педагогічної професії

За роки незалежності ми спостерігаємо системну деградацію статусу вчителя. Педагог перетворився з поважного наставника на технічного виконавця розпоряджень різноманітних інстанцій.

Низька зарплата, що здебільшого не покриває базових потреб сім'ї, змушує шукати додаткові джерела доходу або взагалі залишати професію. І навіть довгоочікуване підвищення заробітної плати освітян не зможе одномоменто зрівняти рівень їхніх доходів з вимогами реалій.

Станом на сьогодні, за мізерну зарплатню, вчитель в Україні мусить:

• готувати дітей до ЗНО/НМТ;

• заповнювати стоси форм звітності;

• брати участь у безлічі формальних нарад і «оптимізацій»;

• суміжно виконувати функції психолога, соціального працівника, а іноді й технічного персоналу;

• комунікувати з батьками учнів, де нерідко спливають прояви неповаги.

Все це неминуче призводить до професійного вигорання, що в освітній галузі набуло масштабів епідемії. Як наслідок – молоді спеціалісти залишають школи протягом перших трьох років роботи, а досвідчені педагоги йдуть на пенсію достроково.

• Нерівномірний розподіл – як норма

У школах українських міст клас із 30–35 учнів вважається прийнятним. Упродовж років та за відсутності позитивних зрушень така ситуація за замовчуванням перетворилася на норму.

Але переповненість унеможливлює якісне навчання, адже вчитель фізично не може приділити достатньо уваги кожній дитині, не може застосовувати індивідуальний підхід, не в змозі створити атмосферу довіри та співпраці.

Однак у малокомплектних класах шкіл сільської місцевості ситуація не краща, оскільки навчати малочислених учнів просто немає кому.

Насправді в основі обох ситуацій лежить одна й та сама проблема: це не дітей багато чи мало – просто бракує потрібної кількості вчителів. Уже сьогодні ми відчуваємо наслідки тривалої кризи педагогічних кадрів, про яку попереджали ще багато років тому. І якщо в містах проблема нестачі вчителів перетворюється на перенавантаження наявних, то в селах спостерігається зовсім інша тенденція.

Нестача вчителів у сільських школах зумовила складну логістику та потребу укрупнення, коли учнів та вчителів з декількох населених пунктів щодня привозять до одного навчального закладу. Вирішення цієї проблеми, на жаль, вже неможливе епізодичним втручанням, а вимагає невідкладного та системного підходу щодо мотивування вчителів та комплектації педагогічних колективів закладів освіти.

Діти, які потрапили до європейських шкіл, де в класі 15–18 учнів, відчувають разючий дисонанс. Учитель пам'ятає особливості кожної дитини, може допомогти з конкретними труднощами. Урок перетворюється з монологу педагога на живий діалог, де кожен може висловитися і бути почутим.

• Токсичне освітнє середовище

Українська школа часто стає джерелом психологічних травм для всіх учасників освітнього процесу. Культура страху, авторитарний стиль спілкування, постійне порівняння дітей між собою створюють атмосферу хронічного стресу.

Батьки змушені «здавати» гроші на ремонт, подарунки вчителям, додаткові потреби класу. Це створює нерівність між дітьми та корупційні ризики на найнижчому рівні, а найгірше – врізається у свідомість самих учнів і стає для них звичним явищем на майбутнє. Батьківські чати перетворюються на майданчики для конфліктів і взаємних звинувачень.

Діти виростають в умовах постійного тиску: треба бути кращим, треба відповідати очікуванням, треба не виділятися. Індивідуальність не цінується, творчість придушується, а критичне мислення поза межами підручника сприймається як непокора.

Європейський досвід: як має бути

• Цифровізація заради ефективності

У розвинених країнах технології в освіті запроваджують не заради самих технологій, а для полегшення роботи педагогів і покращення якості навчання. Електронний журнал – це не засіб контролю, а зручний інструмент комунікації. Онлайн-платформи дозволяють учням отримувати зворотний зв'язок миттєво, а батькам – постійно бути в курсі успіхів дитини.

Важливо зауважити, що автоматизації підлягають рутинні процеси, а не творчі аспекти педагогічної діяльності. Першочергово це звільняє вчителя від паперової тяганини, аби він міг зосередитися своїй головній функції у школі – навчати і виховувати дітей.

• Прозорість і професійність

У європейських школах чітко розмежовані ролі всіх учасників освітнього процесу. Учитель – це професіонал, який отримує гідну оплату своєї праці. Батьки не збирають гроші на шкільні потреби, адже все фінансується з бюджету. Подарунки педагогам заборонені, оскільки це може вплинути на об'єктивність оцінювання.

Комунікація між школою та батьками відбувається через офіційні канали. Батьківські чати, що стали в Україні джерелом постійних конфліктів, у багатьох країнах просто заборонені. Замість цього діють прозорі механізми зворотного зв'язку.

• Основа – індивідуальний підхід

Малі класи не розкіш, а необхідна умова якісної освіти. Коли в класі 15–18 дітей, учитель спроможний:

• застосовувати різноманітні методи навчання;

• враховувати особливості кожної дитини;

• створювати атмосферу довіри та взаємоповаги;

• розвивати критичне мислення та творчість;

• запобігати булінгу та іншим формам насильства.

Шляхи до оновлення: що потрібно змінити?

1. Дебюрократизація як пріоритет

На моє переконання, першочерговим завданням у змінах до шкільної освіти має стати кардинальне скорочення бюрократичного навантаження на педагогів. Значна частина статистичної інформації не має реальної ваги для планування навчального процесу або збирається суто формально. Разом з тим, цей процес випалює головний ресурс, яким володіє вчитель, – час, що можна і варто витратити на більш корисні справи. Вбачаю необхідність змінити наступне:

• скоротити документообіг – залишити лише документи, що реально допомагають в освітньому процесі. Більшість звітів можна автоматизувати або взагалі скасувати;

• зменшити наповнюваність класів. Варто усвідомити, що це питання не лише комфорту, але і якості освіти. Оптимальна кількість учнів у класі – 15–20. Так, це вимагає більше коштів, але інвестиції в освіту сьогодні рівноцінні інвестиціям в майбутнє України;

• запровадити європейські стандарти взаємодії – заборона неформальних зборів, чіткі правила комунікації, встановлення та дотримання чітких професійних меж між усіма учасниками освітнього процесу.

2. Психологічна трансформація

Можливо найскладніше завдання лежить, на жаль, не в області матеріального забезпечення. Докорінних змін потребує сама культуру сучасної української школи, що й досі наслідує не найкращі стереотипи колишнього суспільного устрою.

Чільне місце тут посідає відмова від авторитарної моделі. Дитина – не об'єкт впливу, а суб'єкт освітнього процесу, тому замість наказів і покарань слід впроваджувати партнерство та співпрацю.

Успіх таких перетворень неможливий стараннями самої лише системи освіти, адже велика частина батьків також дотримуються консервативних правил й не можуть уявити школу, де учень та вчитель спілкуються на рівних.

Заслуговує уваги й розвиток емоційного інтелекту як у дітей, так і в дорослих. Не кожному учневі в майбутньому знадобиться вміння вирішувати задачі з інтегралом чи цитувати на пам’ять літераторів, однак кожному потрібні навички розуміння своїх та чужих емоцій, конструктивного вирішення конфліктів, співпереживання.

Врешті-решт, слід пам’ятати, що кожна дитина унікальна, і завдання школи – розкрити цю унікальність, а не зламати під стандарт. Тож шкільна освіта має плекати індивідуальність кожного учня та учениці, і лише так Україна матиме справді нову генерацію громадян.

Виклики і перешкоди

За час робочих поїздок Хмельниччиною я мала змогу побувати у багатьох школах в усіх куточках області. І хоча навчальні заклади розділяють сотні кілометрів, всіх їх об’єднують спільні проблеми, що можна систематизувати наступним чином:

• Фінансові обмеження

Грошей та ресурсів справді бракує, однак це спільна риса всіх державних закладів. Війна неодмінно матиме негативний вплив на освітню галузь. І хоча зараз держава значно розширила кількість пов’язаних з освітою програм та збільшила фінансування галузі – все це гроші міжнародних організацій, надходження яких може припинитися будь-якої миті.

Але це не привід відкладати реформи на потім. Багато змін не потребують значних коштів – потрібна лише політична воля. Дебюрократизація, зміна підходів до управління, покращення психологічного клімату в школах – усе це можна робити вже зараз.

А от на суттєве підвищення зарплат сподіваємося вже найближчим часом – у планах збільшення винагороди за працю освітянам на 50% протягом 2026-го року.

• Опір системи

Будь-які зміни спершу викликають спротив з боку тих, хто звик до старої системи. Частина адміністраторів від освіти не хоче втрачати контроль, а деякі вчителі стороняться нових вимог, технологій та відповідальності. Тому на час запровадження змін варто проводити роз’яснювальні роботи з педколективами та розкривати переваги інновацій, замість просто «спускати згори» черговий наказ. Здолати цей опір можна лише через послідовну роботу, навчання, демонстрацію успішних прикладів. Найкращим способом досягти успіху є реалізація пілотних проєктів, що покажуть ефективність нових підходів.

• Нестача кадрів

Прикро визнавати, але масовий відтік педагогів вже стався й створив кадрову кризу в галузі. Однак, за вирішення інших викликів, цей можна подолати залученням молодих, креативних, мотивованих фахівців, які готові працювати по-новому. Як оптиміст, я схильна вважати нестачу кадрів унікальною можливістю почати все з чистого аркуша.

Висновки: час діяти

Сьогодні українська освіта – державний пріоритет, що довгий час перебував у системній кризі. Але кожна криза – це також можливість для кардинальних змін. І нарешті ми можемо не продовжувати латати стару систему, а наважитися побудувати нову.

Наші діти, які навчаються за кордоном, наче дзеркало сучасної ситуації: вони не хочуть повертатися не тому, що не люблять Україну. Їх відлякує повернення до школи, що травмує, пригнічує, булить, руйнує мрії та нищить амбіції.

Так, в молодшій та старшій школах поступово впроваджуються певні реформи, однак їм не під силу змінити усталених десятиліттями підходів побудови освітнього процесу. Але ми можемо сприяти цим змінам, можемо створити школу, куди діти йтимуть з радістю. Школу, що розвиває, підтримує, надихає. Школу, що готує не покірних виконавців, а творчих та відповідальних громадян з розвиненим критичним мисленням.

Необхідно докорінно змінити свідомість вчителів та батьків, де буде закарбовано головне твердження: у центрі загальної уваги – дитина та її потенціал, а головне завдання школи полягає у його своєчасному розпізнанні та розвитку.

Це питання не лише освіти, але й майбутнього України в цілому. І від того, як швидко ми почнемо діяти, залежить, чи будуть наші діти пишатися тим, що вони українці, чи шукатимуть кращого життя десь «у світах».

Треба лише наважитися почати!