Для чого розхитують освіту?

Автор: Володимир Онацький

Останні тижні ми спостерігаємо дуже знайому для української політики схему. Спочатку в інформаційний простір вкидають ідею, яка гарантовано викличе бурю: зміна умов праці для педагогів, строкові контракти, збільшення навантаження, перегляд соціальних гарантій. Усе це подається як «реформа», хоча насправді є тестом - чи готові вчителі промовчати.

Педагоги вибухнули. І це нормально. Бо мова йшла про професійне виживання.

І коли суспільний опір став очевидним, комітет ВРУ раптом оголошує: «Ми нічого не змінюємо. Ми за вчителів. Ми вас почули». Тобто, пожежу, яку створили самі, — самі ж і “погасили”. І виглядають рятівниками і захисниками освітян.

А тепер — по суті й на пальцях.

1. Влада не дуже й хотіла ламати систему — але якби ми промовчали, зробила б це. Адже, не було жодної глибокої реформи, не було концепції, не було аналізу.

Була звичайна «проба пера»:

якщо суспільство не реагує - запускаємо. Якщо реагує - робимо вигляд, що це був лише «проєкт для обговорення».

2. Реакція освітян зламала сценарій — але не принесла жодного покращення.

Педагоги миттєво мобілізувалися: звернення, пости, петиції. І комітет відступив — але так, щоб отримати оплески.

Результат цієї бурі:

- умови праці не покращено;

- система гарантій не посилена;

- зарплати не підвищені;

- стаття 61 Закону “Про освіту” (три мінімальні зарплати) як була невиконаною, так і залишилася.

Ми просто відбили атаку — але нічого не здобули.

3. А найважливіше — ми загубили корупційний скандал.

Усі ці штучні «освітні бурі» накрили країну саме в той момент, коли суспільство було зосереджене на темі, яка мала би стати політичною кризою — плівки Міндіча, корупційні зв’язки, впливи, рішення, масштаби.

Скандал, який за нормальних умов валить уряди, у нас тихо розчинився між:

- «контрактами, яких не буде»;

- «ініціативами, які скасували»;

- «обговоренням, яке виявилося фейком».

Ми перестали говорити про те, хто і за що відповідає, хто мав би піти, які висновки мали би зробити державні інституції. Штучна хвиля в освіті перекрила реальний шторм корупції. Це - не випадковість. Це - технологія.

4. Тим часом стаття 61 “раптом” з’явилася в риториці лише зараз - перед виборами.

Усю каденцію комітет нічого не робив для її виконання:

- жодного дієвого законопроєкту;

- жодних бюджетних рішень;

- жодного тиску на уряд.

Стаття 61 лежала мертвою нормою — доки не настав передвиборчий рік.

І ось тепер комітет позиціонується як «головний захисник учителя» і «борець за справедливість».

Це не про педагогів.

Це про електоральну арифметику.

5. І тут - найболючіше. Педагоги виснажені до межі.

Стан спільноти зараз - втома, шалена втома, виснаження.

Настільки, що вже не хочеться чути нічого:

- ні про контракти;

- ні про зарплати;

- ні про майбутні «реформи»;

- ні навіть про корупційний скандал.

Бо нервова система не витримує.

Бо кожна нова хвиля вибиває сили.

Бо війна, тривоги, перевантаження, бюрократія — усе перемішано.

А в такому стані педагогічну спільноту можна заглушити будь-яким штучним шумом.

Саме так і роблять.

6. То для чого розхитують освіту?

Щоб:

- знизити очікування;

- перевести гнів у виснаження;

- відволікти від корупції;

- зібрати репутаційні бонуси перед виборами;

- показати красиву картинку замість реальних дій;

- створити ілюзію “перемоги освітян” там, де перемоги не було.

І головне - щоб ніхто не питав:

«А де відповідальність за корупцію? А де наші три мінімальні зарплати?»

Освіту розхитують не тому, що хочуть її покращити. А тому, що вона — найзручніший полігон для маніпуляцій. І найвтомленіша спільнота, якій простіше вкинути страх і потім “героїчно” його прибрати.

Але ми маємо право не на “фух, пронесло”, а на чесні правила,

стабільність, і зарплату, гарантовану законом. І на країну, де корупційні скандали не губляться, а приводять до наслідків.

P.S.

А, може, не треба так про нашу владу?

Вона ж старається…