Педагогічний маніфест: хто захистить дитину і вчителя у шкільних джунглях

Автор: Володимир Онацький, кандидат педагогічних наук, заступник директора з навчально-виховної роботи Центру творчості дітей та юнацтва Оболонського району м. Києва. Раніше - заступник директора спеціалізованої школи №23 м. Києва

Ця історія — не унікальна. Подібні повідомлення я отримую регулярно, з різних шкіл і різних міст. Та й ви можете знайти багато схожих історій у мережі. Я свідомо не даю посилання на першоджерело, щоб уникнути тиску на родину, дитину та вчителя й не прив’язувати загальноукраїнську проблему до однієї конкретної ситуації.

Школа – це складний і багатошаровий світ. Інколи це середовище розвитку, а інколи — справжні джунглі, де губляться і діти, і дорослі. Там виникають історії, які ніхто не планував, але які ранять і виснажують усіх учасників освітнього процесу. Це історія мами, яка привела у школу свого першокласника. Вона діяла чесно й відкрито: надала висновок ІРЦ, розповіла про особливості розвитку сина — розлад дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ). У цієї жінки п’ятеро дітей. Усі старші навчалися в цій самій школі — без скандалів, без конфліктів, без «важких ситуацій». Школа знає цю родину багато років. Історія не про «погане виховання» чи «неблагополуччя». Вона — про дитину, яка потребує підтримки.

Але замість команди супроводу та адаптації мама отримала інше: дзвінки від вчителя з вимогами «забрати дитину», натяки на «садочок» чи приватну школу, командний тон, який не має нічого спільного з педагогічною етикою, тиск від кількох батьків, які вимагали відкликати заяву. Коли мама вмикала відео, ті ж батьки одразу розбігалися, щоб їх не зняли. Це не про «непорозуміння». Це — дорослий булінг дорослої людини.

У своєму іншому відео мама розповіла, що звернулася до департаменту освіти. За її словами, перевірка підтвердила частину фактів, і дирекція оголосила вчительці догану. Це ще раз показує, що школа не втрутилася вчасно й не забезпечила ні вчителю підтримку, ні дитині. А коли настав час відповідальності, виявилося, що педагога теж не захистили.

Адаптація — це не проблема. Це частина розвитку. Кожна дитина проходить адаптацію по-своєму. Одна вливається в шкільне життя за тиждень, друга — за місяць, третя — за три. У логіці НУШ фактично закладено дворічний адаптаційний період: перші два класи покликані допомогти дитині поступово увійти у навчальний процес. І давайте чесно: дуже часто діти, яких називали «емоційними», «непосидючими», «важкими», виростають у найсильніших, найкреативніших і найуспішніших дорослих. Головне — не зламати їх у перші роки навчання, а правильно підібрати траєкторію.

Де ж справді сталася помилка? Не в дитині. Не у вчителеві. Не в мамі. Проблема в тому, що система не спрацювала. Учитель залишився сам на сам із ситуацією, до якої він не був підготовлений. А адміністрація школи не виконала алгоритмів, прописаних законом.

Конституція України гарантує право дитини на освіту. Закон «Про освіту» забороняє дискримінацію та визначає норми педагогічної етики. Закон «Про повну загальну середню освіту» регламентує інклюзивне навчання. Наказ МОН № 917 зобов’язує створити команду психолого-педагогічного супроводу. Ст. 173-4 КУпАП визначає булінг і відповідальність за нього. Невиконання цих норм є порушенням закону.

Відповідальність батьків — це теж закон. Українське законодавство чітко визначає: за поведінку та виховання дитини відповідають батьки. Учитель не повинен і не може одноосібно «вирішувати проблему з поведінкою». Тому школа зобов’язана взаємодіяти з батьками, вимагати від них співпраці, а за потреби — залучати службу у справах дітей. Вітчизняна практика знає багато випадків, коли школа боялася залучити компетентні служби, а потім у новинах лунали прізвища вчителів — начебто винних. У більшості тих ситуацій проблема була не в педагогах, а у відсутності належної реакції керівництва.

Ніхто не застрахований від помилок. Ніхто не застрахований від конфліктів та непорозумінь. Працюючи багато років у школі, я неодноразово стикався з тим, що учні переходили з одного класу до іншого з різних причин — інколи за ініціативою батьків, інколи за рекомендацією педагогів. І майже завжди це давало позитивний результат: новий учитель, інша атмосфера, інший темп, інший стиль взаємодії. Це нормально. Це не «втеча» і не «поразка» — це пошук найкращого середовища для конкретної дитини. А от коли проблему замовчували, відкладали, імітували «стабільність» замість того, щоб діяти, — тоді й виникали неприємні ситуації для всіх учасників освітнього процесу.

Що ж школа має робити, щоб подібні історії не повторювалися? Учитель не повинен ставати булером. Але він може опинитися на межі, якщо система залишає його сам на сам у складній ситуації. Тому відповідальність — на школі, адже адміністрація закладу відповідає не лише за кожну дитину, а й за кожного працівника. Приймаючи на навчання дитину з інклюзією, директор має одразу створити команду супроводу, виконати висновок ІРЦ у повному обсязі, забезпечити адаптаційний період, провести конструктивну зустріч із батьками, за потреби допустити маму на урок як спостерігача, залучити іншого педагога для незалежного погляду, переглянути відеозаписи уроків (якщо є камера), припинити груповий тиск з боку інших батьків, а якщо батьки не співпрацюють — залучити службу у справах дітей.

Школа не має бути джунглями. Дитина не повинна виживати у школі. Учитель — теж. Ми можемо захистити всіх, якщо працюємо системно, чесно і разом. Бо питання звучить сьогодні так само гостро, як і вчора: хто захистить дитину і вчителя у шкільних джунглях?